“ЛІТОПИСЕЦЬ УКРАЇНСЬКОГО ПРОСТОРУ”
УЛАС САМЧУК
(1905—1987)
Літературні псевдоніми — В. Данильчук і В.
Перебендя, псевдоніми, якими письменник користувався в публіцистиці 1930—40-х
років,— Іван Влодко, Ольга Волинянка, Кай, Ф. Грак; криптоніми, якими
письменник користувався в публіцистиці 1930—40-х років — УС, М.П., П.Б., Б.П.,
В.Р., М.К., Ф.Н.
Також цілком офіційно митець мав впродовж
життя два прізвища — Самчук і Данильчук (метричний запис про народження у
церковній книзі зроблений на прізвище Самчук, а паспорт громадянина Канади
1975р. виписаний на Данильчука).
Улас Самчук народився 20 лютого 1905 р. у с.
Дермань на Волині теперішньої Рівненської області у порівняно заможній селянській
сім'ї. Село відоме православним монастирем, збудованим князями Острозькими. З
ним пов'язана діяльність Івана Федорова, Даміана Наливайка, Мелетія
Смотрицького.
Батько Уласа — Олексій Антонович Самчук — мав
від двох шлюбів п'ятеро дітей. Улас був серед них середульшим.
У 1913р. сім'я у пошуках землі переїхала в
Тилявці Кременецького повіту, де хлопець розпочав своє навчання. Цікаво, що
ані цієї початкової школи, ані початкової у Дермані, ані української гімназії
в Крем'янці, ані вищих шкіл — Бреславльського та Українського вільного в Празі
університетів — він уповні так і не скінчив: у перших двох випадках завадили
Перша світова війна й польська окупація, потім — арешт і мобілізація до
польського війська, згодом — літературна діяльність.
Навчаючись у Кременецькій гімназії, Самчук
редагував рукописні журнали «Юнацтво» і «Хвиля». Він був головою літературного
гуртка «Юнацтво», яке видавало однойменний журнал. Тут Улас почав писати малі
оповідання, три романи, вірші та публіцистичні твори. У 1922р. у журцалі
«Юнацтво» Самчук помістив вірш «Не любити не можу свою я країну...». У 1923 р.
він вступив
до кременецької організації «Просвіта». Наступного 'року зробив спробу переходу
польсько-радянського кордону, яка скінчилась ув'язненням до польської в'язниці
(причина нелегального подолання кордону пояснювалась дуже просто: Упас хотів
«стати письменником», а це, на думку 19-річного Самчука, могло зреалізуватись
тільки в Києві). У 1926 pp. у с Дермані Самчук організував школу «українського
національного танку», кваліфікацію для чого отримав перед тим' на курсах митця
народного танцю В. Авраменка.
У 1926 р. у варшавському журналі'«Наша
бесіда» Улас Самчук опублікував перше оповідання «На старих стежках». За
політичними мотивами він залишив Польщу Г переїхав до Німеччини.
Але в передвоєнній Німеччині важко було
знайти цілісне українське середовище, тому згодом він; переїжджає до? Праги.
Прага привела Самчука у велику літературу і велику політику; Протягом-
Г929—193Г pp. Самчук навчався в Бреславському університеті та в Українському
вільному університеті в Празі.
У 1931—1935 pp. у нелегальних
революційио-пропагандист-ських журналах УВО-ОУН «Сурма» і «Український
націоналіст» Самчук помістив 25 політичних «фейлетонів», частина яких була у
1932р. видана пропагандистським відділом УВО (українська військова організація)
окремою книжкою під псевдонімом Ольга Волинянка (ОУН — організація українських
націоналістів, політична партія, яка виникла у Відні 1929р. УВОфактично стала
її бойовим підрозділом).
У 1932 р. написаний роман «Кулак»-, перша
частина трилогії' «Волинь» («Куди тече та річка»), наступного року повість «Марія»
— твір, що висвітлює події страшного голодомору в Україні в1
1932—1933 роках. У 1936 р. Самчук видає збірку ранніх оповідань «Віднайдений
рай» і роман «Тори- говорять», що був присвячений боротьбі закарпатських
українців за незалежність.
1937 р. була створена Культурна референтура
Проводу українських націоналістів на чолі з О. Ольжичем. Центром
Культурної референтури стала Прага, а однією- з головних установ — Секція
митців, письменників і журналістів, де головував: Самчук. У 1938—-1939Г
pp. письменник їздив Закарпаттям, агітуючи за проголошення незалежності
Карпатської України, посідав місце референта пропаганди УНО (українське
національне об'єднання) в Хусті, будучи одночасно «звітодавце» командування
Карпатської Січі» до нью-йоркської «Свободи» і паризького «Українського
слова». В Чехії, Німеччині, Польщі об'їздив протягом 1940 — 1941 pp. з
виступами десятки українських міст, містечок, селищ, сіл, громад і організацій.
У J941 —1942 pp. У. Самчук редагував газету
«Волинь», згодом працював у Німецькому пресовому бюро. У березні 1942 р. його
заарештувала німецька влада за звинуваченням у тому, що він надав редагованій
ним газеті небажаного для окупантів самостійницького характеру. Проте
незабаром Самчука випустили.
У 1943 р. письменник повертається до Львова,
але наступного року знову опиняється в Німеччині, рятуючись від радянської
влади. Тут включається в роботу, присвячену згуртуванню письменницьких сил,
яким належало творити на еміграції «велику літературу». Саме так називалася і
доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з'їзду МУРу, головою правління
якого він був обраний 22 грудня 1945р.
1944 —1987рр. — період «другої-еміграції»
письменника. У 1946 р. під час перебування Самчука в таборах для переміщених
осіб виходить друком його повість «Юність Василя Шеремета». У 1948р. він
переїздить до Торонто (Канада).
Після переїзду основна частина творчих зусиль
Самчука припадає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не
гоїть огонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Плянеіа Ді-Пі» (1979).-У
1980р. — вийшов останній з розпочатих! вивершених за океаном романів Самчука
«Слідами піонерів», присвячений життю заокеанської української еміграції.
Роман «Втеча від себе» (остання частина
трилогії «Ост»), у якому Іван Мороз знаходить свою другу домівку — канадську,
виходить у 1982 р.
Письменник помер у Торонто 9 липня 1987р.
Про свій рід і своє життя Улас Самчук
розповів у книгах спогадів «На білому коні» та «На коні вороному», як і в
інших книгах мемуарного характеру — «П'ять по дванадцятій» (1954), «Планета
Ді-Пі» та романі-хроніці «Чого не тоїть огонь». Цими книгами Улас Самчук здобув
собі в літературі тривке місце талановитого письменника-мемуариста. Окрім
названих творів, письменник написав роман «Юність Василя Шеремети» і до кінця
життя працював над проблемним романом «Ost». Перша книга трилогії «Морозів
хутір» (1948) написана талановито, по-мис-тецьки вражаюче. Дещо поступаються у
художньому відношенні наступні книги «Темнота» (1957) і «Втеча від себе». Роман
«Ost» був висунутий співробітниками російського емігрантського журналу
«Современник», з яким активно співпрацював У. Самчук, на Нобелівську премію.
Одержати цюпремію він не міг, оскільки положенням про премію вимагається, щоб
письменник жив аі своїм народом, на рідній землі, у своїй державі. Одним з найкращих
творів Самчука по праву вважають повість «Марія» — про воістину страшні
метаморфози людського <5уття в умовах
більшовицького геноциду, серед сили-силенної
гріхів якого був і чи не найбільший — Голодомор. Жах цієї трагедії подається
крізь призму образу Марії, яка на сімдесятому році життя зазнає разом з рештою
українців страшного геноциду. З огляду на похилий вік головної героїні, ця
трагедія, може, і не виглядала б такою вражаючою, якби читач з кожною сторінкою
твору усе чіткіш не усвідомлював, що у цій старій жінці уособлена сама Україна.
Несхитна в моральних своїх навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом.
Найвідомішим твором письменника є трилогія
«Волинь». «...Я ставив і зараз ставлю,— писав Самчук,— собі досить, як на
письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в
добі, яку сам бачу, чую, переживаю». Чи не найповніше конкретизує це завдання
саме «Волинь» — розлоге епічне полотно, що унаочнює шлях сільського хлопченяти,
а потім юнака Володьки Довбенка (в образі якого яскраво простежуються
автобіографічні мотиви) крізь війни, революції до себе самого. Але попри все це
особисті образи повісті розширюються до загальнонаціональних і загальнолюдських
масштабів. Україна, якою та постає зі сторінок «Волині», безперечно ж, не
нагадує приналежні різним державам клапті етносу, який, за твердим переконанням
Самчука, уже побачив себе в дзеркалах різноспря-мованого (імперіалізм—комунізм)
прогресу і рано чи пізно, але почне — зобов'язаний почати! — пошук порятунку
власним, так би мовити, духовним ресурсам. Рівнозначним остаточній смерті був
би для нього впокорений послух порядкові, котрий робить розбій соціальною
нормою, як то бачимо в епізоді, де за-блукалий чужинець забирає у селянина
найцінніше — його коня:
«— Дєд! Давай лошадь! Выпрягай, раз-два.
Матвій зупиняється. Випростався. Глянув.
Володько ще тримає в руках чепіги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю,
скидає з неї шлею.
— Стій! — крикнув Матвій. — Ти куди? Твоє? —
Большевик висмикнув з кобури нагана. — А вот!.. Не хочеш в лоб? — Очі його, мов
шротини.
— Падайді только, кулацкая морда! Ето тебе не
старий ре-жім...».
Без останньої фрази грабіжника епізод мало
чим відрізнявся б від здавна усталених стосунків вандала та його жертви, однак
тепер вандалізм одержує ідейне виправдання, яким усе ставиться з ніг на
голову: людська праця, право на її результат. Так утверджувався світоустрій,
де хліборобська душа не має умов для повноцінного самовияву і де слово
«хазяїн» є лише синонімом або владно сполітизованої, або напханої грішми сили.
Зміст трилогії цим далеко не вичерпується, про що свідчать назви окремих її
частин: «Куди тече та річка» (1928—1933), «Війна і революція» (1929—1938),
«Батько і син» (1935—1937), кожну з яких можна вважати своєрідною сходинкою до
остаточної і художньо доказової переконаності автора в спромозі українського
селянина закласти своєю працею і Духом фундамент рідної держави.
Немає коментарів:
Дописати коментар