ЄВГЕН МАЛАНЮК

(1897—1968)

Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897р. в Ново-Архангельську на Херсонщині в родині українських інтелігентів. Спочатку він навчався в реальній школі в Єлисаветграді, а потім — у Петербурзькому політехнічному інституті. У1914 р. юнак подав документи до Київської військової школи, яку закінчив, отримавши звання офіцера, і став начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті.
1917 р. він перейшов у розпорядження полковника Мішковського, котрий під час встановлення гетьманської влади в Україні став керівником оперативного відділу Генерального штабу (побачене в цей час потім відбивалось і на творчості Є. Маланюка).
У 1920р. разом з Армією УНР (Української Народної Республіки) Є. Маланюк емігрував, спочатку жив у Каліші в таборі для інтернованих українських частин. У 1922 р. він разом з Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка». Наступного року він закінчив Подєбрадську академію в Чехо-Словаччині, отримав диплом інженера, працював за фахом у Польщі. У 1925р. у Подєбрадах вийшла поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», у 1926р. у Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій». 1929р. — Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання «Танк».
Протягом" 1930—1939 pp. у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна»г «Перстень Полікрата».
У 1945р. Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, увійшов до складу МУРу (Мистецький український рух), 1949 р. — переїхав до США.
У 1951 —1966 pp. вийшли його твори: збірки «Влада» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), два томи
есеїстики: «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2).
У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об'єднання українських письменників «Слово».
16 лютого 1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка.
Найголовнішою ідеєю, ідо проймала і поезію, і есеїстику Є. Маланюка, була щея української державності. Усією своєю творчістю поет прагнув дати відповідь на запитання: що являє собою українська культура, яке місце вона посідає серед інших культур, що є причинами тогочасного занепаду країни, як відродити українську державність. У розв'язанні цих проблем важливу роль Є. Маланюк відводив ролі поета, бо вважав, що поет — це своєрідна ланка між Богом і землею, людьми:
Як в нації вождів нема, Тоді вожді її поети.
(Посланіє)
У збірці «Стилет і стилос» він спробував розв'язати давню, якщо не сказати одвічну, проблематику світової літератури: що має бути найголовнішим у художній творчості — краса чи служіння інтересам суспільства. У вірші «Стилет чи стилос?» Є. Маланюк вдається до символічного осмислення проблеми: стилос — так називалась паличка для писання на вощаній дощечці, а стилет — це невеликий кинджал з тонким тригранним клинком. Автор усвідомлює неможливість однобокого розв'язання цієї проблеми:
Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко v Вагаються трагічні терези.
Не кинувши углиб надійний якор, Пливу й пливу повз берега краси.
хоча й схиляється на користь стилосу. Але він усвідомлює, що реалії українського життя такі, що митець мусить виховувати свою націю, мусить боротись за свою державу, проте не забувати, що насамперед він все-таки митець і не може не помічати краси.
Є. Маланюк з болем усвідомлював, що Україні бракує українців, натомість багато «малоросів» і «хахлів»— ось найважливіший історичний урок. І саме поезія, як це засвідчила поява Тараса Шевченка, здатна була не лише збудити націю, а й підготувати їїдо грядущих випробувань. Поетична творчість Є. Маланю:

---

ка творила в слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Частсгпоет вдавався до історії, прагнучи осмислити минуле, сучасне й зазирнути в майбутнє. Наприклад, у вірші «Знаю — медом сонця, ой Ладо» він змальовує Україну в образі Еллади — однієї з найміцніших країн минулого, колиски європейської цивілізації, захоплюючись і милуючись її красою та величчю, а в циклі «Псальми степу» поет звинувачує Україну в надмірній покірності та безвільності:
Тебе б конем татарським гнати, І — тільки просвистить аркан — Покірливо підеш сама Ти З лукавим усміхом у бран.
Не забуває автор дорікнути й собі за відсутність справжньої синівської любові до матері-землі. Він усвідомлює, що не може називатись по-справжньому люблячим сином — скоріше варваром, дикуном:
Тепер, коли кругом руїни й вітер,
Я припадаю знов до Твоїх ніг,—
Прости, прости,— молю, невтішний митар.
Прости, що я — останній печеніг.
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти — не мати, бранко степова!
З Твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
Отже, образ «Степової Еллади» — України пронизаний жіночим началом, персоніфікується в ряді жіночих образів-символів, протилежних один одному: Земна Мадонна й Антимарія, кохана й розпусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почуттям ненависті, слова слави — словами прокляття. Поет вірить, що вогонь війни може очистити, збудити Україну, а якщо ні, то прирече її на загибель разом з ворогами:
Усім огнем твоєї тьми. Всім пеклом зради й самозгуби Ти переможця обійми, Вцілуй свою отруту в губи!
(Антимарія)
Проте справжня війна виявилась значно жахливішою за поетичні уявлення. Все частіше поет почав порівнювати свого ліричного героя з образом Одіссея, який повертається на батьківщину, для якого важливіша вже не сама війна, а дорога повернення. Це не свідчить про злам у шкалі етичних цінностей поета, скоріше —- це зміщення акцентів у мотивах, що постійно були присутні в його творах, бо друга книга поета «Гербарій» містила вже переважно інтимну, особистісну лірику. Цю зміну не слід пояснювати відмовою Є. Маланюка від державницької ідеї — лише як переоцінку засобів її осягнення, перевтілення суворого пророка та «імператора строф» в особу — теж царського роду, але до часу невпізнанну і загублену серед чужинного люду — Одіссея, котрий затято відшукує дорогу до свого дому й родини. Прокляття, що вряди-годи проривається з його вуст, стосується вже не степової Еллади, а літератури, яка не виправдала його сподівань:
Будь проклята, літературо. Що виссала із серця кров! Це — через тебе — не буйтуром, Не блискавицею — мертвим муром Закам'янів і спить Дніпро. Будь проклята, співуча мово Сльозавих і слизьких пісень, Бо кожен чин пожерло слово, Бо зміст заїла передмова І в ніч лягає кожен день.
(Будь проклята, літературо...)
Відчувається, яким болем розчарування, туги, втрачених надій та ілюзій сповнені ці рядки.
Усе своє життя в еміграції Маланюк пильно стежив за подіями на окупованій батьківщині, зокрема за процесом своєрідного літературного відродження 1920-х pp. і його розгрому в 1930-х pp. та наступними подіями: репресіями, «схвальними одами» Сталіну тощо. Бувши провідним поетом у плеяді «вісниківців», об'єднаних навколо «Вісника» Д. Донцова (провідного ідеолога українського націоналізму за кордоном), Маланюк мав великий вплив як в еміграції й Західних Українських Землях, так і в УРСР, викликаючи постійні напади комуністичної преси, яка називала його «українським фашистом». Лірика Є. Маланюка мала спільні риси з лірикою української еміграції, насамперед «празької школи»: історичні мотиви, змалювання внутрішньо сильної, вольової особистості, заперечення сентиментальних, надміру чуттєвих, розслаблюючих мотивів. Ліричний герой у поезіях Маланюка — це безкомпромісний максималіст суворого вигляду, не здатний на
будь-які поступки по відношенню до своїх супротивників і самого себе. Хоча в творчому доробку поета є й інтимна лірика, що вражає лицарським ставленням до світу та до жінки.
Стиль поезії Маланюка формувався під тиском панівних у його поколінні емоцій гніву й болю за століття бездержавності та пригноблення української нації, за поразку відновленої в революцію держави УНР і за подальшу трагедію окупації України Москвою. Цей гнів повертався не тільки проти зовнішніх ворогів, а й проти внутрішніх слабкостей, які поет бачив у комплексі «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації, в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо. Звідсіля в його поезії жадання нового типу сильної людини, поглиблення традицій до старокиївських основ (що зумовило особливе зацікавлення поета творчістю і роллю в українській історії П. Куліша).
Євген Маланюк — одна з найяскравіших постатей вітчизняної літератури XX ст., її безумовний класик. Усією своєю творчістю він прагнув сприяти відродженню української держави для сильної та самобутньої української нації.

ОСНОВНІ ТВОРИ:
Збірки «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата», «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень», поема «П'ята симфонія». Два томи есеїстики «Книги спостережень».

“ЛІТОПИСЕЦЬ УКРАЇНСЬКОГО ПРОСТОРУ”

УЛАС САМЧУК

 (1905—1987)

Літературні псевдоніми — В. Данильчук і В. Перебендя, псевдоніми, якими письменник користувався в публіцистиці 1930—40-х років,— Іван Влодко, Ольга Волинянка, Кай, Ф. Грак; криптоніми, якими письменник користувався в публіцис­тиці 1930—40-х років — УС, М.П., П.Б., Б.П., В.Р., М.К., Ф.Н.

Також цілком офіційно митець мав впродовж життя два пріз­вища — Самчук і Данильчук (метричний запис про народження у церковній книзі зроблений на прізвище Самчук, а паспорт гро­мадянина Канади 1975р. виписаний на Данильчука).

Улас Самчук народився 20 лютого 1905 р. у с. Дермань на Во­лині теперішньої Рівненської області у порівняно заможній се­лянській сім'ї. Село відоме православним монастирем, збудова­ним князями Острозькими. З ним пов'язана діяльність Івана Федорова, Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького.

Батько Уласа — Олексій Антонович Самчук — мав від двох шлюбів п'ятеро дітей. Улас був серед них середульшим.

У 1913р. сім'я у пошуках землі переїхала в Тилявці Креме­нецького повіту, де хлопець розпочав своє навчання. Цікаво, що ані цієї початкової школи, ані початкової у Дермані, ані україн­ської гімназії в Крем'янці, ані вищих шкіл — Бреславльського та Українського вільного в Празі університетів — він уповні так і не скінчив: у перших двох випадках завадили Перша світова війна й польська окупація, потім — арешт і мобілізація до польського війська, згодом — літературна діяльність.

Навчаючись у Кременецькій гімназії, Самчук редагував руко­писні журнали «Юнацтво» і «Хвиля». Він був головою літера­турного гуртка «Юнацтво», яке видавало однойменний журнал. Тут Улас почав писати малі оповідання, три романи, вірші та пу­бліцистичні твори. У 1922р. у журцалі «Юнацтво» Самчук по­містив вірш «Не любити не можу свою я країну...». У 1923 р. він вступив до кременецької організації «Просвіта». Наступного 'року зробив спробу переходу польсько-радянського кордону, яка скінчилась ув'язненням до польської в'язниці (причина нелегаль­ного подолання кордону пояснювалась дуже просто: Упас хотів «стати письменником», а це, на думку 19-річного Самчука, могло зреалізуватись тільки в Києві). У 1926 pp. у с Дермані Самчук організував школу «українського національного танку», кваліфікацію для чого отримав перед тим' на курсах митця народ­ного танцю В. Авраменка.

У 1926 р. у варшавському журналі'«Наша бесіда» Улас Самчук опублікував перше оповідання «На старих стежках». За політич­ними мотивами він залишив Польщу Г переїхав до Німеччини.

Але в передвоєнній Німеччині важко було знайти цілісне українське середовище, тому згодом він; переїжджає до? Праги. Прага привела Самчука у велику літературу і велику політику; Протягом- Г929—193Г pp. Самчук навчався в Бреславському університеті та в Українському вільному університеті в Празі.

У 1931—1935 pp. у нелегальних революційио-пропагандист-ських журналах УВО-ОУН «Сурма» і «Український націоналіст» Самчук помістив 25 політичних «фейлетонів», частина яких була у 1932р. видана пропагандистським відділом УВО (українська військова організація) окремою книжкою під псевдонімом Ольга Волинянка (ОУН — організація українських націоналістів, по­літична партія, яка виникла у Відні 1929р. УВОфактично стала її бойовим підрозділом).

У 1932 р. написаний роман «Кулак»-, перша частина трилогії' «Волинь» («Куди тече та річка»), наступного року повість «Ма­рія» — твір, що висвітлює події страшного голодомору в Укра­їні в¹ 1932—1933 роках. У 1936 р. Самчук видає збірку ранніх оповідань «Віднайдений рай» і роман «Тори- говорять», що був присвячений боротьбі закарпатських українців за незалеж­ність.

1937 р. була створена Культурна референтура Проводу укра­їнських націоналістів на чолі з О. Ольжичем. Центром Культур­ної референтури стала Прага, а однією- з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, де головував: Самчук. У 1938—-1939^Г pp. письменник їздив Закарпаттям, агітуючи за проголошення незалежності Карпатської України, посідав місце референта пропаганди УНО (українське національне об'єднання) в Хусті, будучи одночасно «звітодавце» командування Карпат­ської Січі» до нью-йоркської «Свободи» і паризького «Українського слова». В Чехії, Німеччині, Польщі об'їздив протягом 1940 — 1941 pp. з виступами десятки українських міст, містечок, селищ, сіл, громад і організацій.

У J941 —1942 pp. У. Самчук редагував газету «Волинь», зго­дом працював у Німецькому пресовому бюро. У березні 1942 р. його заарештувала німецька влада за звинуваченням у тому, що він надав редагованій ним газеті небажаного для окупантів само­стійницького характеру. Проте незабаром Самчука випустили.

У 1943 р. письменник повертається до Львова, але наступно­го року знову опиняється в Німеччині, рятуючись від радянської влади. Тут включається в роботу, присвячену згуртуванню пись­менницьких сил, яким належало творити на еміграції «велику літературу». Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з'їзду МУРу, головою правління якого він був обраний 22 грудня 1945р.

1944 —1987рр. — період «другої-еміграції» письменника. У 1946 р. під час перебування Самчука в таборах для переміще­них осіб виходить друком його повість «Юність Василя Шереме­та». У 1948р. він переїздить до Торонто (Канада).

Після переїзду основна частина творчих зусиль Самчука при­падає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть огонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Плянеіа Ді-Пі» (1979).-У 1980р. — вийшов останній з розпочатих! вивер­шених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», присвя­чений життю заокеанської української еміграції.

Роман «Втеча від себе» (остання частина трилогії «Ост»), у якому Іван Мороз знаходить свою другу домівку — канадську, виходить у 1982 р.

Письменник помер у Торонто 9 липня 1987р.

Про свій рід і своє життя Улас Самчук розповів у книгах спо­гадів «На білому коні» та «На коні вороному», як і в інших кни­гах мемуарного характеру — «П'ять по дванадцятій» (1954), «Планета Ді-Пі» та романі-хроніці «Чого не тоїть огонь». Цими книгами Улас Самчук здобув собі в літературі тривке місце тала­новитого письменника-мемуариста. Окрім названих творів, пись­менник написав роман «Юність Василя Шеремети» і до кінця життя працював над проблемним романом «Ost». Перша книга трилогії «Морозів хутір» (1948) написана талановито, по-мис-тецьки вражаюче. Дещо поступаються у художньому відношенні наступні книги «Темнота» (1957) і «Втеча від себе». Роман «Ost» був висунутий співробітниками російського емігрантського жур­налу «Современник», з яким активно співпрацював У. Самчук, на Нобелівську премію. Одержати цюпремію він не міг, оскільки положенням про премію вимагається, щоб письменник жив аі своїм народом, на рідній землі, у своїй державі. Одним з най­кращих творів Самчука по праву вважають повість «Марія» — про воістину страшні метаморфози людського <5уття в умовах

більшовицького геноциду, серед сили-силенної гріхів якого був і чи не найбільший — Голодомор. Жах цієї трагедії подається крізь призму образу Марії, яка на сімдесятому році життя зазнає разом з рештою українців страшного геноциду. З огляду на по­хилий вік головної героїні, ця трагедія, може, і не виглядала б такою вражаючою, якби читач з кожною сторінкою твору усе чіт­кіш не усвідомлював, що у цій старій жінці уособлена сама Укра­їна. Несхитна в моральних своїх навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом.

Найвідомішим твором письменника є трилогія «Волинь». «...Я ставив і зараз ставлю,— писав Самчук,— собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем україн­ського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю». Чи не найповніше конкретизує це завдання саме «Волинь» — розлоге епічне полотно, що унаочнює шлях сільського хлопченяти, а по­тім юнака Володьки Довбенка (в образі якого яскраво простежу­ються автобіографічні мотиви) крізь війни, революції до себе самого. Але попри все це особисті образи повісті розширюються до загальнонаціональних і загальнолюдських масштабів. Україна, якою та постає зі сторінок «Волині», безперечно ж, не нагадує приналежні різним державам клапті етносу, який, за твердим пе­реконанням Самчука, уже побачив себе в дзеркалах різноспря-мованого (імперіалізм—комунізм) прогресу і рано чи пізно, але почне — зобов'язаний почати! — пошук порятунку власним, так би мовити, духовним ресурсам. Рівнозначним остаточній смерті був би для нього впокорений послух порядкові, котрий ро­бить розбій соціальною нормою, як то бачимо в епізоді, де за-блукалий чужинець забирає у селянина найцінніше — його коня:

«— Дєд! Давай лошадь! Выпрягай, раз-два.

Матвій зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще три­має в руках чепіги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.

— Стій! — крикнув Матвій. — Ти куди? Твоє? — Большевик висмикнув з кобури нагана. — А вот!.. Не хочеш в лоб? — Очі його, мов шротини.

— Падайді только, кулацкая морда! Ето тебе не старий ре-жім...».

Без останньої фрази грабіжника епізод мало чим відрізнявся б від здавна усталених стосунків вандала та його жертви, однак те­пер вандалізм одержує ідейне виправдання, яким усе ставиться з ніг на голову: людська праця, право на її результат. Так утвер­джувався світоустрій, де хліборобська душа не має умов для по­вноцінного самовияву і де слово «хазяїн» є лише синонімом або владно сполітизованої, або напханої грішми сили. Зміст трилогії цим далеко не вичерпується, про що свідчать назви окремих її частин: «Куди тече та річка» (1928—1933), «Війна і революція» (1929—1938), «Батько і син» (1935—1937), кожну з яких мож­на вважати своєрідною сходинкою до остаточної і художньо до­казової переконаності автора в спромозі українського селянина закласти своєю працею і Духом фундамент рідної держави.

Еміграційна література 1920-1930 років 

"Празька школа"

«Пражани» постійно розмірковують над причинами поразки у визвольній війні. Це болісні роздуми, і ліричні герої таких творів постійно шукають відповіді на це важливе для України питання.

Головний образ творів членів угрупування — духовно сильна й вольова людина, національно свідомий українець, який мріє про незалежність України. Волелюбність, мужність, почуття відповідальності перед поневоленою батьківщиною, щирий патріотизм — основний пафос їхньої творчості.

Представники: Є. Маланюк, Ю. Дараган, Л. Мосендз, О. Оль- жич, Олена Теліга, Оксана Лятуринська, О. Стефанович, Ю. Липа, Юрій Клен, Наталя Лівицька-Холодна та ін. «Пражани» продов- жували модерністські традиції неоромантиків (стиль творів), нео- класиків (любов до класичних форм та філософічність).

Літературні твори емігрантів відображають різноманітні аспекти історичного розвитку українського народу в ХХ столітті. Творчість українських письменників-емігрантів є невід’ємною частиною світової літературної спадщини.